Peter Pan

А далі — політ. Пітер навчає Венді, Джона та Майкла відриватися від землі й забирає їх до Небувалії, острова, що вічно змінює обриси й неповторний у свідомості кожної дитини, — прибувши туди, вони впізнають його так, ніби повертаються додому, а не бачать уперше. Унизу на них чекають загублені хлопчаки, феї, русалки, прихильні тільки до Пітера, та пірати. Навколо Венді зводять маленький будиночок, і хлопчаки благають її стати їм за матір. Наперсток заміняє поцілунок, а згодом, зворушливо, означає значно більше.

Баррі розповідає це з теплом справжнього оповідача, нахиляючись ближче, щоб звіритися, зізнаючись у межах того, що може сказати, а часом спиняючись, аби подивуватися власному творінню. Щоразу, коли якась дитина каже «Я не вірю у фей», фея помирає, — застерігає Пітер, і книжка тримає цю суміш гри та справжньої ставки: відвага, хизування й хлопчик, який забуває тих, кого любить.

Під пригодою тече щось тихіше: біль дитини, яка не може — і не хоче — виростати, і матері, яка назавжди лишає вікно дитячої відчиненим.